Logo
Версія для друку

Вибрані нотатки

Михайло Зарічний. Вибрані нотатки Михайло Зарічний. Вибрані нотатки

ІНФЛЯЦІЯ?

Давно викладаю в університеті й останнім часом зауважую, що з роками потрібно дещо більше слів, щоби пояснити те ж саме.

ПРАВИЛО МІРАНДИ (ars poetica)

повідомляє поліціянт потенційному арештантові:
все що скажеш може бути використане проти тебе

і подібно критик – початкуючому поетові:
все що напишеш може бути використане проти тебе

ПОКОРА

Вчимо, вчимо, вчимо, вчимо, вчимо:
"Мовчи! Мовчи! Мовчи! Мовчи! Мовчи!"

3/14

У день числа «пі» пригадав собі історію. Мій знайомий, людина доброзичлива і позитивна, хоча іноді й дещо грубувата, пояснює студентам:

— Відношення довжини кола до діаметра не залежить від кола. От якщо я обміряю вашу голову і знайду відношення до її діаметра, то це буде те ж саме число, що й коли обміряти пень...

У ОФТАЛЬМОЛОГА

— Правду кажучи, вперше бачу окуліста без окулярів...

— А в мене контактні лінзи.

ПРИЙМЕННИКИ МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ

за

законом

чи

по
понятіям

***

МАНДРІВНИЙ ФІЛОСОФ

Людей, буває, можна спіймати на брехні.

А він завжди казав правду.

Світ ловив його, та не спіймав.

КОҐНІТИВНИЙ ДИСОНАНС

Перемивати комусь кістки і при цьому обливати його брудом.

СЕНТЕНЦІЇ
(сформульовані у різний час)

Як правило, надмір барвистості
У вбранні сірої особистості.


***

Якщо хтось розкритикує вищого від себе рангом,
То до нього ця критика повернеться бумерангом.


***

Люди створені такими, що їх організми постійно потребують підживлення. І також постійно щось у організмах виходить з ладу. Ну і, звичайно, люди не мають апріорного знання теорії етальних когомологій.

Кухарі, лікарі і математики, отже, завжди матимуть працю...

*

Рукописи не горять при 450 градусів за Фаренгейтом.

*

Коли у Перпіньяні на терасі кафе ми розмовляли про лівих інтелектуалів, я собі подумав таке: ми читаємо зліва направо, тож по прочитанні достатнього числа книг правіємо.

*

Нам необхідні обхідні шляхи.

*

Література і живопис – ортогональні у якомусь сенсі. Загальновідомо, що краще один раз побачити, аніж 100 разів почути. Тобто образ значно багатший від слів.

Однак іноді значно багатшим може бути слово. Уявіть собі, скільки потрібно було би малювати, щоби зобразити, скажімо, сум'яття. А сум'яття – це ще не щось найскладніше для зображення.

*

Життя – це не математика: виявляється, нікому нічого не можна довести.

*

Істина в вині, але не в такій кількості.

*

Думати про наслідки необдуманих вчинків.

*

Розв'язувати проблеми, створені зав'язаними знайомствами.

*

Я довго-довго думав про те, що життя таке коротке...

*

Зацикленість, якщо вона великого радіуса, схожа на спрямованість. Тим і небезпечна.

*

Ви – щаслива людина? О, тоді вам просто пощастило!

*

Світ – театр, люди – актори, шибениці – вішалки.

*

Життя здавалося прекрасним. Виглядало, наче його можна було помістити як експонат у музей сучасного мистецтва.

*

Плоскі жарти залишаються плоскими навіть у фільмах 3D.

*

Вік живи – вік учись і вік складай іспити!

PRO-CHOICE

Старенький дідусь у маршрутці висловив сентенцію:

— Життя дається всім, а старість — тільки вибраним.

Втім, сенс слів "pro-choice" дехто міг би теж зрозуміти так, що життя мало би даватися тільки вибраним...

ПОЛІТМАНІФЕСТ (БЛА-БЛА-БЛА)

...нам не треба ані золота,

ані сріБЛА.

Нашою БЛАгородною метою

є досягнення БЛАгополуччя

наших громадян

ІСТИНА ОДНА

Недавно доводилося займатися конфліктними ситуаціями. Я завважив, що насправді нема такого, аби кожна сторона конфлікту мала свою істину – істина одна. Просто вона ділиться між двома сторонами – у різній, як правило, пропорції.

Мені теж потрібна частка цієї істини – для виголошення, так би мовити, вердикту.

(Виходить щось таке, наче в байці про царя Соломона.)

ТОЧНА РИМА

Блукаючи рідним містом,

Почуваюсь конформістом.

ЩАСТЯ І МУЗИКА

Дофамін чи, простіше кажучи, 4-(2-аміноетил)бензол-1,2-діол гідрохлорид — це нейромедіатор, хімічна речовина, яка в мозку людини передає емоційну реакцію і дозволяє відчувати задоволення. Дофамін викликає почуття щастя й ейфорії.

Рівень дофаміну підвищується від прослуховування музики (до, фа, мі).

Для тих, хто вживає версію "допамін" (англ. dopamine): придумайте самі, від чого має підвищуватися його рівень.

ЗАТИНАНКИ

У книзі Маріуша Урбанека "Genialni. Lwowska szkoła matematyczna" є спогади про працю математиків у Інституті Вайґля. Нагадаю, що їх там використовували для годування вошей. У фрагменті з книги йде мова про деякі лінгвістичні ігри учасників "сесій" у інституті. Одна з них стосується придумування змістовних фраз, у яких якийсь склад повторюється поспіль. Вдалося знайти 7-кратне повторення (Knaster: "Imama mama ma mamałygę", Zakrzewski: "Utulili-li Lili liliputa?"), а от 8-кратного, як згадував Закжевський, не могли придумати. У російській комбінаторній літературі такий жанр називається "заикалочки" (я вживав "затинанки" як українську версію). До речі, ось затинанка, схожа на одну з книжки, довша, але неточна: Полили ли Лили лилии лилипутам? (я бачив, що авторство приписане С. Федину, а десь-інде – Ю. Шевцову).

Я придумав 8-кратну затинанку. Отож, уявімо собі, що батько оповідача написав кантату разом з композитором (кримсько)татарської національності:

Кантата та – тата та татарина.

ВИЙШЛО ТРОХИ НЕ ТАК

Ті, хто писали (за винагороду, звісно) дисертації комусь іншому, стверджували, що це не дуже небезпечно: ті, кому написали, не будуть відігравати аж надто активної ролі в науці. Зокрема, не стануть членами спеціалізованих рад із захисту дисертацій.

Минули роки. І ось що маємо: не тільки стали членами спеціалізованих рад із захисту дисертацій, а й подекуди ці ради очолили.

ВИСОКА ПОЕЗІЯ

треба стати на розкладну драбину
щоби дотягнутись до стелажу

ДОПОВНЕННЯ ДО ЗАКОНУ МЕРФІ

Тільки починаєш заповнювати імміґраційні бланки в літаку, як літаком починає хитати.

Пояснення: процес писання впливає на зміщення центра маси літака.

МІЙ БРАТ І Я

Мій молодший (на 2 роки) брат розповідає історію з нашого дитинства:

— Прокидаюся я в неділю влітку зовсім рано, надворі ще темно, одягаюся і йду в ліс. Починає світати, але мені все ще трохи лячно. Я збираю чорниці (афини, у нас ще казали чорні ягоди), приношу додому, бабуся готує з ними вареники (warning: чорниці потрібно посипати борошном, аби вареники було легше їсти). Михась (тобто я) прокидається – а вареники вже на столі. А він ще й незадоволений чимось зранку.

І все одно – він улюблений онук, а не я...

ПЕРМУТАЦІЇ

Тільки би не переплутати:

закони Менделя
вальс Мендельсона
періодична система Менделєєва

Скажеш, наприклад:

закони Мендельсона
вальс Менделєєва
періодична система Менделя

і тебе будуть вважати невігласом.

ПРО ФЕМІНІТИВИ

Насправді я за фемінітиви скрізь, де тільки можна. Тому написане нижче – це зовсім не іронія, а лише деякі зовсім необов'язкові розмірковування.

Читаю, отже, сьогодні: "Членкиня асоціації українських письменників". І тут, звичайно, бачу деяку внутрішню суперечливість. Це все тому, що ми не робимо ще одного кроку вперед. А саме, не вживаємо фемінітив як об'єднувальну форму для обох родів.

Це не те, що на Заході. Там, наприклад, у науковій статті з математичної економіки вживають термін "an economy agent", а далі про цього агента послідовно пишуть "she" (тобто виявляється, що це насправді була агентка). Правда, коли автори статті – чоловіки, а у статті всюди "she", то це може також бути свідченням того, що у них насправді в голові.

(Якщо я в таких випадках пишу все ж "he", то це лише тому, що "he" на одну літеру коротше.)

1%

Перед Новим роком (нагадаю, що це все про минулий рік) до мене приїхав мій брат, він молодший на два роки – лише на два роки, потрібно уточнити! – проте майже не сивий. У нього відносно вільні ці дні, тож він міг спокійно перебути у нас хоч весь цей наш галицький рамадан. Проте прокинувся якось брат уранці і вигукнув:

— Уже 4 січня, минув 1% року, а я тут сиджу у комфорті і нічого не роблю!

І поїхав.

ЗАКОНИ

Після законів термодинаміки я перейшов до розповіді про деякі закони у гуманітарних науках (Зипфа, Дюверже ітп.), а потім і про навколонаукові закони.

Почав із закону Прайса: половину всіх статей у області, де працює n вчених, пишуть √n (квадратний корінь з n) вчених. Прайса можна вважати засновником наукометрії.

Потім згадав відомий закон Парето: 20% людей роблять 80% всієї роботи. Я завжди вважав, що належу до цих 20%, але останнім часом моя впевненість у цьому дещо ослабла.

Звідси не так далеко і до закону Паркінсона: робота заповнює весь час, виділений на неї.

Зрозуміло, що не обійшлося без законів Мерфі. От про що я не встиг поговорити, так це про закон заголовків Бетериджа: відповіддю на будь-який заголовок газетної статті у формі запитання «так-ні» має бути «ні».

"Причиною використання журналістами цього стилю заголовків є розуміння повної нісенітниці у змісті статті та відсутності фактів, джерел для її підтвердження при бажанні опублікувати матеріал" (не моє).

Я тут собі пригадав, що колись одна фб-спільнота опублікувала текст під заголовком "Чи переховує університет порушників закону?" А що, цілком підпадає під закон Бетериджа.

PETER FALK AS COLUMBO

Лейтенант Коломбо – наче математик: насправді він усе знає, йому залишається тільки це довести.

БЕЗПРИЧИННЕ

Є анекдот про чоловіка, що йде на війну, аби вбивати ворогів, а у відповідь на запитання "А якщо тебе вб'ють?" відповідає: "А мене за що?" Така людська натура, далека від ідеальної. Категоричний імператив Канта не завжди є основою для поведінки.

Андре Моруа писав: "Ви все життя будете зустрічати людей, про яких з подивом скажете: "За що він мене незлюбив? Я ж йому нічого не зробив". І продовжує, пояснюючи позірну безпричинність: "Помиляєтеся! Ви заподіяли йому найтяжчу образу: ви є живим запереченням його натури."

Якщо розвивати тему "За що він мене незлюбив?", то можна пригадати ще одну цитату, на цей раз невідомого автора: "Навіть якщо ви – янгол, то комусь може заважати шурхіт ваших крил". Особисто мені від цієї думки мало користі, бо аж ніяк не демонструю янгольську поведінку, що там не кажи.

А ще те, що здається безпричинним, цілком може бути наслідком того, що "Болівар не витримає двох".

Одним словом, ці всі трохи заплутані міркування – лише щоби аргументувати, що не варто питати: "А мене за що?"

ЗУПИНКА

Професор математики К. помер, коли я був на першому курсі. Про нього розповідають різні історії. Скажімо, якось спостерігали за ним з вікна третього поверху університету. Професор стояв на зупинці і чекав тролейбуса. Але при тому був настільки заглиблений у свої думки, що зауважив тролейбус, коли той вже рушав з зупинки. Професор зробив два-три кроки навздогін і знову повернувся на вихідну позицію чекати ще одного тролейбуса. Кажуть, що така ситуація з тролейбусом повторювалася неодноразово.

Недавно я їхав 33-ю маршруткою і побачив на зупинці хлопця, що був скуплений на якомусь ґаджеті. Коли маршрутка рушила, він це зауважив, зробив спробу її догнати, але врешті махнув рукою і – припускаю – повернувся до свого ґаджета.

А взагалі-то він зовсім не був схожий на професора К.

КНИГАРНЯ

Пізніше з’ясувалося, що коли взимку я заблудився в горах, то перебував лише на п’ятикілометровій відстані від траси. Та тоді я не знав, що траса зовсім близько – бо що таке 5 км для такого досвідченого мандрівника, як я? – і вже почав навіть трохи хвилюватися. Звичайно, всі корисні поради на такий випадок мені були відомі, тож рано чи пізно я би вибрався, але така вже моя натура – іноді безпричинно хвилюватися...

Я продирався крізь хащі, інтуїтивно відчуваючи, що рано чи пізно десь вони мають закінчитися. І справді, незабаром я вийшов на невелику поляну. Несподіванкою було те, що в самому її центрі стояла хатина. Цілком така добротна хатина, видно було, що недавно збудована.

Я став як укопаний, не наважуючись підійти. Здавалося би, що тут дивного – хатки у горах трапляються не так уже й рідко. Це справді так, та дивною була не сама хатина, а вивіска на ній. Слово ”КНИГАРНЯ” було написане великими літерами над дверима. На дверях я розгледів цифри і, хоча цього добре не міг здалека прочитати, здогадався, що вони означають години праці і перерви на обід. А ще нижче висіла на шнурочку табличка ”ВІДЧИНЕНО”.

Відчинено, то й відчинено. Я наблизився до хатини, потягнув за ручку дверей і зайшов усередину. Там справді був книжковий магазин: усі стіни, аж до самого верху, закладено полицями з книжками, а за прилавком при касовому апараті сидів продавець, дядько середнього віку.

— Прошу, може вам щось підказати? Ось тут маємо нові надходження...

— Та ні, я, здається, загубився. Шукаю дорогу.

Дядько, видно, одразу втратив інтерес до моєї особи, бо відвернув очі вбік і монотонним голосом став пояснювати:

— Як вийдете звідси, то йдіть вниз, аж доки не натрапите...

Запам’ятати його інструкцію було нескладно. Я подякував і вже зібрався йти, та не втримався від запитання.

— Послухайте, тут в горах, далеко від людей – і книгарня?..

— Починав я, звичайно, у місті, – дядько назвав один з районних центрів нашої області. – Але самі знаєте, що в книгарню люди часто не ходять. Ну, я тоді і задумав перебратися сюди в гори – запевняю вас, у порівнянні з містом відвідувачів не стало менше. Рано чи пізно, а таки хтось забреде, як от ви сьогодні. А за оренду платити у місті треба значно більше, ніж оце тут. Додайте до цього ще чисте карпатське повітря...

— Зрозуміло, – я обернувся до виходу.

— А може, все ж глянете на нові надходження? Там є досить цікаві книжки.

— Коли-небудь іншим разом, – сказав я і відчинив двері.

ПРИНЦИПОВІ ЛЮДИ

Мені подобаються принципові люди. Я, можна сказати, пишаюся ними. Що був би вартий наш світ без принципів?! Усе було би другорядне у ньому, наче матч за третє місце на чемпіонаті з футболу...

За принциповими людьми вельми цікаво спостерігати. От недавно були захисти дисертацій на спеціалізованій раді, там принципові люди боролися з кепською практикою, коли хтось із членів ради зареєструється на засіданні, сам трохи послухає і десь піде, а потім за нього голосує хто інший, довірена особа. "Нема чого!" – сказали принципові люди, не дали проголосувати довіреним особам, а вписали бюлетені відсутніх членів ради як таких, що "не брали участі в голосуванні". Оскільки для присудження наукового ступеня мають значення лише голоси "за", то це, зрозуміло, діє проти дисертанта, хоча останній у Бога душу винен... Але принцип є принцип.

Інтрига полягає в тому, що того дня було два захисти, та лише на одному з них принципові люди не дали проголосувати довіреним особам. Просто дисертант був "не свій". А от для іншого, "свого" дисертанта, ніяких проблем при голосуванні не виникало, ніхто і не думав піднімати питання особистої участі в голосуванні. Принципові люди сиділи мовчки.

Звичайно, тут у непідготовленого читача можуть виникнути запитання стосовно принциповості. Кваплюся розсіяти всеможливі сумніви. Уся справа в тому, який принцип. А він вельми старий і звучить так: "Для своїх – усе, для не своїх – закон".

Знайомий бізнесмен казав: "Якщо ведеш бізнес з принциповими людьми – будь удвічі пильніший".

ПРОХАСЬКО І ГЕОМЕТРІЯ

Читаю на "Збручі" Прохаська і несамохіть (мимовільно, несвідомо – Академічний тлумачний словник (1970—1980)) зупиняюся на реченнях, що стосуються математики:

"...перестав розуміти математику. Попросту щоденний біг і думання про те, про що думаєш, коли біжиш дитиною дванадцять кілометрів, не залишав шансів бути уважним до несподіваного переходу від арифметики до алгебри. До самого кінця школи я нічого не тямив у алгебраїчних формулах. Невдовзі ця темінь перенеслася і на інші дисципліни, які я колись так любив і розумів, а вони взяли і трансформувалися у математику, – фізику, хімію, геометрію".

Це змусило повернутись до нотаток, що я їх робив колись давно після прочитання "НепрОстих":

ГЕОМЕТРІЯ

Анна з "НепрОстих" Тараса Прохаська демонструє виразно геометричне, образне мислення:

"Тому реченнями її мислення були просторові конструкції."

"Однак Франциск зауважив, що на початках фантазія Анни не могла вийти за межі симетрії. Він з'ясував для себе, що зачарованість дивом природної симетрії є першим дитячим кроком до усвідомленого відтворення краси світового ладу".

"Коло рисувала бездоганно, але складала його з двох симетричних половин. Так само точно вміла зробити будь-який еліпс, а пряму могла безконечно продовжувати, час від часу перепочиваючи кілька секунд або місяців".

"Анна не могла повірити, що така неправдоподібна подібність буває – вигнуті лінії повторювалися, вгиналися або вигиналися точно вслід за вигинами і вгинами, накладалися так, що дві поверхні відчували ні себе, ні другу, а з'яву третьої, такої досконало тонкої, що згиналася, прогиналася, перегиналася самостійно".

Якби не довідався з вікіпедії, що Прохасько має біологічну освіту, думав би, що він математик.

COPERTURA

За традицією, вийшли на світанку. Першим ішов офіцер, а за ним, на віддалі приблизно двох метрів, ішов в'язень зі зв'язаними за спиною руками.

Останніми йшли троє друзів з розстрільної команди. Вони несли мушкети на плечах і намагалися не марширувати в ногу, а йти вільним кроком, наче на прогулянці. Вони не любили свою роботу, і цю нелюбов невідомо чому переносили на офіцера. Присутність мушкетів дозволяла їм грубіянити щосили. Вище керівництво списувало це на стресовість ситуації, тому офіцери при виконанні такої місії успішно опановували засади стоїчної філософії – вибору не було.

В'язень – йому було приблизно стільки ж років, скільки й друзям-розстрільникам, – не міг зосередитися на жодній з думок, що хаотично виникали у його голові. Тоді він почав тихенько насвистувати одну з своїх улюблених мелодій. При тому про себе промовляв – якось йому це вдавалося – перекладені на рідну італійську слова цієї пісні, він почув їх, коли на площі його рідного міста виступали англійські менестрелі: "вчора всі мої турботи здавалися такими далекими..."

— Егей, ти знаєш "Вчора"? – прислухавшись до свистіння, гукнув Джованні.

— Знає-знає, – замість в'язня відповів офіцер. – Він сьогодні перед виходом грав її на лютні.

— Що ти верзеш?! Яке ще грання на лютні в казематі?!

— Це було його останнє бажання – пограти на лютні. Ми ж цивілізована країна, йдемо назустріч бідолахам, що прощаються з життям...

Та Джованні не слухав офіцера.

— Ти, як тебе там звати! Може, ще якусь знаєш з канцон, що їх співали ці барди з берега річки Мерсеї?

— Дещо знаю, але зараз мені не до того...

— Ага, забоявся смерти... Скажи правду, боїшся?

— Мабуть, ні. Якщо так багато людей помирає, то і мені це під силу.

А сам подумав: "Які ж вони дурні, ці солдати..." І засвистів собі мелодію "Дурень на пагорбі", мовби їх тут і не було.

— Слухайте! – закричав другий солдат, Паоло. – Це ж "Дурень на пагорбі"!

Офіцер повернувся.

— Я не про тебе! Але ми хочемо зупинитися! Мусимо!

Офіцер махнув рукою, підтверджуючи, що можна. Солдати підійшли до в'язня.

— А ще що ти знаєш?

— Багато чого. Що вас цікавить?

— Ясно, що. Те, що співають l'Anglese.

В'язень вилаявся.

— А без того не можете людей убивати?

— Ми ж не вбиваємо з власної примхи, і ти це чудово знаєш. Війну заварюють правителі, а нам, простим людям, доводиться робити чорну роботу...

— Безглузді міркування. Та нехай. Знаю, здається, весь репертуар цих менестрелів. Їздив за ними з міста в місто, слухав і щось переймав.

— Ого! Навчився?

— Навчився співати і підігравати собі на лютні. Деякі слова важко було зрозуміти, то я ходив до товмача...

— Не може бути! Справді, неймовірно. Знаєш, що? Ми тебе розв'яжемо, якщо заприсягнешся, що не будеш намагатися втекти. Та тут і не втечеш нікуди.

Офіцер не встиг і заперечити, як в'язневі розв'язали руки.

— Я – Джованні, оце – Паоло, ми граємо на лютнях, я – на звичайній, а Паоло – на басовій. А він – Рікардо, грає на бубнах. Ми разом любимо виконувати оці чудові пісні, це називається copertura.

— Кавери?

— Якось так. Але не всі пісні ми добре знаємо. Дуже хотілося би зіграти "Мікаелу".

— "Мішель"?

— Точно, її. Знаєш?

— Звісно!

— А ми не могли слів розібрати, хоча там навіть трохи схоже на італійську: "Michaela, mia bella"...

— "Мішель, ма бель..." насправді. Наша частина Італії ближча до Франції, тож я й зрозумів слова.

— Гаразд, хай буде по-твоєму. А ще нам подобається "Вісім днів на тиждень", хоча, може, це і неправильно, бо Всевишній створив світ за шість днів, а сьомий день – для відпочинку...

— Знаю-знаю. Це легенька пісня. А потім можна зголоситися на сповіді, якщо що...

— Ти починаєш мені подобатися. Але не смію питати тебе, бо не вірю, що таке можливе...

— Та кажи вже.

— Чи знаєш ти таку пречудову канцону – "Жовте Сан-Маріно"?

— Нема такої.

— Як нема?! Оце придумав! Так і скажи, що не знаєш!

— Є "Жовта субмарина".

В'язень наспівав про те, як ми собі живемо у жовтій субмарині. Солдати зачудовано слухали.

— А що воно таке – "субмарина"?

— Довго пояснювати, – відповів в'язень. – Одним словом, щось таке, де можна жити.

— Тюрма? – запитав Рікардо.

— Ех, тюрма вам у голові...

— Та ні, ти не ображайся. А можеш навчити грати цю канцону?

— Коли, зараз?

Усвідомивши безглуздість ситуації, Джованні замовк. Паоло, який до того не промовив ні слова, виступив з радикальною пропозицією.

— Візьмемо його до себе в гурт, то він нас і навчить. І буде теж грати соло на лютні.

Офіцер насторожився.

— Що це за розмови у вас?

— А ти помовч! Паоло правильно говорить. Скажемо, що втік – і все! А оцей – ...

— ... що, його брат-близнюк?

— Ти диви, маєш клепку в голові, хоча й офіцер. Зустріли, скажемо, у корчмі, куди ми переважно ходимо обмивати кожне виконання вироку...

Втішившись, як малі діти, від придуманих хитрощів, Джованні, Паоло, Джорджо та Рікардо негайно почали обговорювати репертуар нового гурту.

"Нічого у них не вийде з цією авантюрою, – подумав офіцер, – точніше, нічого би не вийшло без мене. Поставлю я барило к'янті полковникові, він теж полюбляє канцони отих англійців, то і заплющить очі на це все. Вже й так перебили багато народу..."

І замугикав: "Хай буде, хай буде-е, хай буде, хай буде..."

А потім на повний голос: "And when the night is cloudy, there is still a light that shines on me..."

І всі підхопили: "Shine until tomorrow, let it be"...

(2016)

05.02.2019

оригінал: zbruc.eu

Copyright © 2018. Designed by Зодчий тіней. All rights reserved.