Log in

Михайло Зарічний: “Поезія – це завжди щось інше”

Михайло Зарічний Михайло Зарічний

...передрук із інформаційно-аналітичного часопису "Каменяр"

У кабінеті кілька комп’ютерів – відразу видно, що людина, яка тут працює, любить техніку. І хто б міг подумати, що знаний математик у бездушні машини вкладає… душу. Про математику, поезію та кухню сьогодні розмовляємо з деканом механіко-математичного факультету, професором Михайлом Зарічним.
– Нещодавно відбувся Ваш творчий вечір. Багато студентів там зустріли?
– Чесно кажучи, забув про час. Коли опам’ятався, то зрозумів, що замість запланованих півтора години, зустріч триває майже дві. Чи багато людей прийшло? Трохи менше, ніж попе­ред­ньо­го разу, а тоді прийшло близько двохсот п’ятдесяти осіб. Як на поетичний вечір, то дуже багато. Вечір припав на 17 листопада, тому студентів було менше, ніж зазвичай, але все одно їх було багато. Про це гарно писала Віслава Шимборська: “На поетичний вечір приходять двадцятеро людей. Перші десять – родичі тих, хто виступає на сцені, а другі – ті, хто прийшов погрітись” (усміхається). У мене, на щастя, було більше глядачів.
– Кілька слів про попередні зустрічі…
– Спочатку я модерував творчий вечір відомого поета Віктора Неборака. Але там я виконав кілька пісень на його вірші, тому частково то був і мій вечір. Згодом пісню “Осінь” навіть записав з бендом на студії “Стрих”. Наступного разу помінялись ролями: Віктор Неборак проводив зустріч, присвячену моїй збірці “Вербалізація верболозу”. Приємно, що серед присутніх були Андрій Содомора та Богдан Козак, які виконували мої вірші. Щодо третього вечора, то у назвах я вже почав трохи повторюватись – “Віртуалізація вітру”. Але тоді увагу закцентували на пісенній творчості. Виконував пісні з джазовим гітаристом Андрієм Бадюком, керівником відомого львівського гурту “Blues Market”.
– Як прийшла у Ваше життя поезія?
– Мені здається, що я завжди писав. Знаєте, дефініцій поезії є багато, але жодна з них не є точною. Я й сам вигадав визначення поезії: “Поезія – це завжди щось інше”. Минув якийсь час і я знайшов вислів математика Гуго Штейнгауза, професора Львівського університету у міжвоєнні роки: “Математика – це завжди щось інше”. Мене це просто здивувало (усміхається). Щодо іншої дефініції, то звучить вона так: “Поезія – це сукупність слів, які, будучи сказаними разом, дають неймовірний ефект”. Справді, окремо ефекту не дають, а разом – дають. Поетична компонента у літературі мене цікавила завжди, але ніколи не ставив собі за мету щось писати. Підвів мене до літературної діяльності Андрій Олександрович Содомора. Коли ми з ним познайомились, то відбулась досить кумедна розмова. “А ви знаєте, що у Богдана Лепкого є вірш зі словами “…Чи ще живий Федір, Юрко і мій сусід Зарічний”, – сказав Андрій Олександрович, наголосивши на тому, що у вірші є моє прізвище. Я відповів, що це прізвище досить поширене і є в кожному селі, де є річка, а отже і заріччя (усміхається). Ми багато ходили по Львову, розмовляли, адже то надзвичайно цікавий чоловік. І одного разу Андрій Содомора попросив мене принести свої вірші, щоб десь надрукувати. Зізнаюсь, першого разу пропустив повз вуха. Після кількох нагадувань я зрозумів, що мені просто незручно так поводитись. “Гаразд, я вам принесу, щоб самі переконались, що це не надається до друку”, – відповів я десь після п’ятого нагадування. Але, як не парадоксально, колекцію віршів “Вересень ненадовго” незабаром на­дру­ку­вав літературний часопис “Дзвін”.
– А як дійшли до збірки?
– Один із моїх добрих товаришів – видавець. Якось попросив принести йому файли з віршами, бо знав, що в мене все зібрано. Я й приніс, не надто дбаючи про селекцію, порядок тощо. Уявіть собі, сьомого березня о дванадцятій годині дня під Університет під’їздить авто з моїми книгами! Саме в такий спосіб світ побачила збірка вір­шів “Вербалізація верболозу”.
– Пишете виключно для себе? Чи, може, намагаєтесь догодити читачеві?
– Свідомо ніколи не підлаштовуюсь під якісь речі чи явища. Єдиною моєю мотивацією є те, що української літератури приблизно в десять разів менше, ніж її повинно бути. Так, мені подобається багато сучасних книг та літераторів, але все одно їх мало, якщо порівнювати з іншими світовими літературами. Ми чомусь навіть в кількісному плані дуже відстаємо. Я не думаю, що від мене хтось чогось сподівається, адже більшість написаного – це імпровізації.
– Слова довго виношуєте?
– Зовсім ні. Є у мене вірш, який нікуди не потрапив. Одного разу їхав повз цвинтар і в голові виник такий образ: “Цвинтар вишитий хрестиком на зеленому тлі”. Іноді виникає якась фраза, а з неї вже народжується щось більше. Але я, чесно кажучи, прихильник коротких форм. Написав я таку фразу, яку вважаю важливою: “Романи довгі, вірші короткі” (усміхається). Та й захоплююсь я поетами-мінімалістами…
– Які ще чинники спонукають до творчості?
– Вагомим кроком, мабуть, стало бажання перекладати. Як математик, вважаю, якщо є вірш англійською чи будь-якою іншою мовою, то його неодмінно треба перекласти українською. Це гарна школа для поетів, адже треба перейнятись емоціями, витримати зміст, риму, ритм, а якщо не витримуєш, то запропонувати альтернативу. Якось я перекладав вірш для книги “Код да Вінчі”. Там треба було витримати п’ятистопний ямб, риму, зберегти кожне слово, адже в тому вірші був захований код. І потім герої книги обговорювали ті слова, шукаючи розгадку. Завдання було наполовину математичним. Я написав двадцять варіантів того вірша…
– Чого прагнете навчити читача? Адже викладацьке перо (чи клавіатура) таки відчувається…
– Зізнаюсь, ви вперше зауважили у моїх віршах викладацьку компоненту. Насправді, коли література стає надто повчальною, моралізаторською, то це вже недобре. Моя поезія – це спроба налагодження контактів. Адже завжди знайдеться читач, який знайде щось для себе близьке, щось потрібне. От я, наприклад, читаю автора, якого ніколи не бачив і, ймовірно, ніколи не побачу, але є позачасовий і позапросторовий зв’язок через слово. Проза майже завжди відкрита, а поезія залишає поле для думки. Може, тому відчувається така компонента…
– А в кого вчитесь Ви? Чия творчість надихає?
– Розпочну з Віктора Неборака. Спочатку захопили його вірші, а потім вже й з ним познайомився. Зараз гарно товаришуємо, ходимо на прогулянки. Через Неборака я вийшов на його колег Юрія Андруховича та Олександра Ірванця, намагаюсь читати все, що пише Сергій Жадан. А нещодавно відкрив для себе надзвичайно цікаву поетичну книжку Миколи Ільницького. Що надихає? Найбільше надихає українська мова, адже це безмежний океан, де щодня наштовхуєшся на щось інше. Саме ми формуємо мову, бо ми її творимо. Але і мова формує нас не менше.
– У перервах між математикою влаштовуєте студентам поетичні хвилини?
– Я рідко їм читаю вірші, бо це їм набридне. Але до Дня поезії, наприклад, я вирішив прочитати спудеям вірш Віктора Неборака, аби не пропагувати свої, користуючись службовим становищем (усміхається).
– У Вас, мабуть, вже армія фанатів є…
– Ні, немає. Але мені дивно й приємно водночас, що багато людей власне з академічного середовища знають і пам’ятають те, що я написав. Я можу зустріти професора з економіки і він процитує мій вірш. Тут, певно, і проявляється перевага коротких віршів – їх легше запам’ятати.
– Це вже слава…
– До слави треба ставитись обережно (усміхається).
– Повернімось до студентів. Що, окрім навчальних дисциплін, треба в них закладати, аби з людей стали Людьми?
– Студенти вчаться не стільки на формальних речах, скільки на прикладі викладача. Ми не лише сидимо в аудиторіях, їздимо на конференції. Ми часто вибираємось на природу (для прикладу літні школи), де можемо дещо вийти за рамки науковості. Але дуже важливим є особистий приклад кожного вчителя. Якщо студенти бачать, що ти чогось досягнув і ти задоволений таким життям, то починають вірити в себе, намагаються наслідувати. Гадаю, добре, якщо студент усвідомлює, що його доля в його руках.
– У Вас є блог. Чи можна сказати, що це особистий щоденник?
– У жодному разі.
– А як охарактеризуєте його?
– Невпорядковані записи про те, про се (усміхається).
– Талановита людина – талановита в усьому. У Вас ще й куховарські здібності є…
– Так, готую. Одні з перших слів, які промовила моя донька – борщ і тато. Насправді діяльність, яка зовсім не носить інтелектуального характеру, не менш важлива, бо допомагає думати. Можна ж одночасно готувати і думати про щось інше, але так, щоб нічого не підгоріло (усміхається).
– Що готуєте найчастіше?
– Найчастіше готую борщ. Але нещодавно у мене з сином з’явилось улюблене заняття – готуємо суші. То в нас цілий ритуал. Донька також не стоїть осторонь: коли ми ріжемо на шматки рибу, то вона завжди хоче зробити один рол сама. А з сином усе серйозніше: радиться зі мною, купує інгредієнти, а потім вже разом варимо рис, готуємо для нього соус… Не вистачає нам лише техніки користування паличками. Коли був в Америці, мене запросили в японський ресторан. І моя знайома каже: “У мене другий рівень володіння паличками”. Не зрозумів, що таке другий рівень, але вона про­дов­жи­ла: “Третій рівень – це коли муху на льоту можна спіймати” (усміхається). Словом, суші готувати любимо, хоча то нетипова для українців страва. А нещодавно я приготував голубці. Жодна наука вже не йшла в голову, а я повинен був написати відразу кілька статей. Щоб зібратись із думками, вирішив приготувати голубці…
– Кухня служить своєрідним релаксом…
– Так, це справді розвантаження для мозку. Зрештою, якщо всі зайняті, то хтось повинен готувати…
– А щодо кухні духовної, якою є Ваша улюблена страва?
– Людське спілкування. Безперечно, дуже важливими є книжки, музика, мистецтво, але вище людського спілкування немає нічого.
– Дякую за розмову і нових Вам звершень!

Розмову вела Юлія Гриценко
Фото автора

...передрук із інформаційно-аналітичного часопису "Каменяр"

 

  • Коментарі не знайдено

Залиште свій коментар

Post comment as a guest

0
«
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15
  • 16
  • 17
  • 18
  • 19
  • 20
»

Наші контакти


Ідея, веб-дизайн і т.д.:

Олег Романів
oromaniv at franko.lviv.ua